ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАННЯ З ДИТИНОЮ В СІМ'Ї

Якщо діти живуть в обстановці критики, вони вчаться критикувати і засуджувати інших людей. Якщо діти живуть в обстановці ворожнечі і злості, вони вчаться бути злими, вчаться битися. Якщо діти живуть серед насмішок, вони стають нерішучими і надмірно скромними. Якщо діти живуть в обстановці сорому і збентеження, відчуття власної гідності поступається місцем відчуттю провини. Дороті Нолт

Для того, щоб дитина бажала спілкуватися з батьками, необхідно пам'ятати, що основою спілкування батьків з дітьми є шість принципів, які можна записати у вигляді рецепту. Цей рецепт може стати основним зако-ном виховання дітей в сім'ї. Його зміст приблизно таке: узяти ухвалення, додати до нього визнання, змішати з певною кількістю батьківської любо-ві і доступності, додати власної відповідальності, яка приправлена батьківським і материнським авторитетом, що любить. Аналізуючи перераховані в рецепті головні принципи батьківського ви-ховання, приходиш до розуміння того, що найвагомішим принципом є принцип ухвалення дитини. Ухвалення дитини — це прояв такої батьківської любові, коли дитина розуміє, що його люблять не дивлячись ні на що.

Прийняти дитину — означає любити його не за відмітку в щоденнику або прибране без нагаду-вання ліжко, а за сам факт його існування в цьому світі. У психологічній літературі наголошується, що ухвалення, залежне від вчинків, — це ухва-лення умовне, таке, що має ігровий підтекст. Воно приводить до проблем, які можна назвати етичними і дуже небезпечними. Ігрове ухвалення має штучний присмак, в основі якого — байдужість і обман. В основі сьогодення, або істинного, ухвалення лежить значущість дитини. Значимость дитини — це визнання його значності в існуванні сім'ї. Наріжним каменем хороших відносин дитини з батьками являєтся його визнання батьками.

Визнання дитини — це збереження у дитини відчуття власної гідності і упевненості в собі, в своїх силах. З боку батьків — це безмежна віра у те, що дитина, якій вони подарували життя, виправдає їх очікування. Якщо батьки визнають значущість своєї дитини, то вони прагнуть підкреслюва-ти його достоїнства, поздоровляють з кожним, хай маленьким, успіхом, підбадьорюють і підтримують в хвилини життєвих труднощів. Дитина повинна відчувати, що батьки прагнуть зрозуміти всі його вчинки, навіть не-правильні, але при цьому вони йому не загрожують, не вимагають негайного покаяння і усвідомлення своєї вини, а разом з ним намагаються зро-зуміти, що спонукало зробити такий вчинок і як можна уникнути подібних ситуацій надалі. Визнання - це в якійсь мірі і терпіння батьків. Терпіння, що полягає не в тому, щоб терпіти провину дитини і закривати на них очі, а в тому, щоб давати дитині час відчути і усвідомити здійснене їм, і у під-тримці батька і матері. Визнання формує у дітей відчуття власної значущості і необхідності в сво-їй сім'ї. Абсолютно позитивно відносячись до факту існування власної ди-тини і визнаючи його, деякі батьки думають про те, яким вони хотіли б його бачити. При цьому багато хто з них малює якийсь образ, що ідеалізується, який складається деколи з бажаного і далекий від реальної дійсності. І якщо ідеальні батьківські уявлення розходяться з дійсністю, в бага-тьох сім'ях виникають проблеми в спілкуванні між батьками і дітьми. Інакше кажучи, якщо ти хороший за моїми батьківськими уявленнями, — означає, ти любимо, прийнятий, визнаний. Якщо ні — стійке батьківське роздратування і конфліктні ситуації, приймаючі найрізноманітніші, а де-коли і потворні, форми.

Було проведене дослідження серед учнів - старшокласників, яке показало, наскільки важливу роль грає дійсне визнання в житті дитини. Учням 10—11 класів було запропоновано відповісти на питання: «За що можуть не любити батьки своїх дітей?» У опиті брали участь 100 учнів. Відповіді учнів розподілилися таким чином. Батьки не люблять дитину, якщо: — він непривабливий і на це звертають увагу (37 відповідей); — він погано вчиться (23 відповіді); — він неслухняний (18 відповідей); — часто і багато хворіє (12 відповідей). Ці відповіді — результат роздумів самих учнів, їх власних переживань і власного досвіду. Багато батьків, самі того не помічаючи або не звертаючи уваги на при-сутність дитини, самі того не бажаючи, дають підтвердження думці, яка представлена у відповідях учнів. Дитина з раннього дитинства потребує визнання, але особливо це необхідно в періоди вікових криз: почало учбовій діяльності, статеве дозрі-вання, пошук життєвого шляху. Визнання дитини припускає схвалення, похвалу, позитивну реакцію сім'ї на будь-яке, хай саме незначне, зусилля з боку дитини, яке робить його краще, розумніше, добріше. Визнання неможливе без таких прийомів ба-тьківського виховання, як схвалення і похвала. Дитина винесла сміття, прибрала свою кімнату або квартиру, допомог-ла по господарству — все це і багато що інше повинно бути схвалено і відмічено батьками. На превеликий жаль, часто дитина одержує словесне визнання і оцінку власних достоїнств тільки при сторонніх людях. Такого бути не повинно. Дитина повинна бути визнана і його достоїнства повинні бути оцінені для того, щоб він мав стимул для свого подальшого вдоско-налення і розвитку. Визнання має величезне виховне значення, тому воно не може бути епізодичним у вихованні дітей. Якщо ж таке трапляється, то діти починають цим користуватися і маніпулювати. Іноді під час психологічних кон-сультацій ставиш батькам питання, відповіді на які вони не в змозі дати. «Що для вас означає визнання вами власної дитини?» Батьки починають говорити що завгодно, але що не відноситься до суті визнання. Визнання — це на стінах квартири малюнки і вірші дитини, найвидніше місце в бу-динку для його виробів і моделей, святкових газет і поздоровлень, похва-льних грамот і подячних листів. Визнання може істотно вплинути і на учбові успіхи дитини і на його положення в сім'ї і в колективі. Якщо батьки в кінці учбового тижня не тільки перевіряють щоденник, але і обговорюють досягнення дитини, а також дозволяють йому ці досягнення продемонструвати, то цей ритуал до-зволить дитині відчути власну значущість і переконатися у власних мож-ливостях. Іноді в бесіді з батьками дізнаєшся про те, що вони не знають інтереси власної дитини, не чули про ті успіхи і досягнення, які у нього є. Чому діти не говорять про це своїм батькам? Тому що часто вони просто не вірять у те, що батьки будуть щирі у виразі вдячності власній дитині. Якщо дитина відчуватиме визнання, він докладатиме значно більше зу-силь, щоб добитися життєвого успіху і старатиметься довести, щоб його досягнення і успіхи виникли не на порожньому місці, вони не одиничні. Батьки, для яких їх дитина чекаємо, любимо, приймаємо і визнаний, можуть з упевненістю сказати, що без встановлення вище перелічених відносин не можна використовувати в батьківському арсеналі слово «не-має». Це може привести до конфліктних ситуацій, непокори і бунту з боку дитини. Визнання батьками власної дитини — це створення у власній сім'ї таких ситуацій, коли дитина має можливість не тільки відповідати на питання батьків, але і ставити їм свої питання, від яких вони не відмахуватимуться, на які вони дадуть відповідь шанобливо і серйозно. Опити батьків і самих вчаться дозволяють судити про те, що батьки досить часто забороняють дитині виявляти цікавість до тих справ, які, на їх думку, будуть дитині даремні. Іноді визнання за дитиною права на те або інше заняття, до якого у нього є інтерес, знаходить швидшим підтримку у сторонньої людини, педагога, чим у батьків. Відсутність у батьків уміння визнавати інтереси і здібності своєї дитини може привести до украй небажаних наслідків. З практики власного консу-льтування можу привести приклад, який як не можна краще відображає описану вище ситуацію. Батьки однієї дівчинки достатньо скептично відносилися до всіх її захоплень: «Співати на сцені у тебе не вийде, вірші, які ти пишеш, - погані, грати на гітарі ти можеш, але тільки для себе». Таке відношення до захоплень і інтересів дитини зробило свою справу. У молодшому шкільному віці дитина тільки мовчки ковтала сльози, гіркота накопичувалася, а до восьмого класу дитина зненавиділа свою сім'ю і своїх ба-тьків. Ненависть вилилася в бунт і відхід з будинку. Повернути дитину в такій ситуації назад, в сім'ю, дуже непросто, а шрами і подряпини нерозуміння і невизнанні власними батьками залишаться на все життя. Не менш значущим відчуттям для дитини є батьківська любов. Є ще в су-часному світі діти, які мають батьків, але не знають, що таке любов. На думку психологів, дитина потребує любові і ласки незалежно від віку. Дітям потрібне, щоб їх обіймали, цілували не менше 4—5 разів на день. Іно-ді батьки нарікають на те, що дитина-підліток не підпускає до себе, сторо-ниться батьківських обіймів; у такій ситуації не можна шукати причину тільки в дитині. Це може бути пов'язано з тим, що в дошкільному або мо-лодшому шкільному віці прояв любові і ласки з боку батьків дитина від-чувала на собі достатньо рідко, і у нього не сформувалася потреба в батьківській увазі. Діти-підлітки поділилися такою інформацією: на їх думку, в підлітковому віці батьки обіймають і цілують своїх дітей украй рідко; з 36 дев'ятикласників ствердну відповідь дали тільки п'ять чоловік (опит про-водився анонімно). Адже саме в цей період життя дітям необхідна ласка і любов як ніколи раніше. У підлітковому віці формується особа, самооцін-ка, усвідомлення внутрішнього світу і, саме головне, проектується власне бачення майбутнього життя і міра життєвих цінностей. З 25 малюків - четверокласників лише 17 дітей з упевненістю сказали про те, що батьки постійно їх пестять і говорять ласкаві слова, решта дітей відзначила, що батьки вважають їх дорослими і тому вони проти «телячих ніжностей». Що вчиться перших класів було запропоновано назвати лас-каві слова, якими користуються їх батьки в спілкуванні з ними. З 100 опи-таних учнів лише 50 змогли назвати ласкаві слова, якими батьки спілку-ються з ними. 10% дітей після постановки питання набагато швидше нази-вали різні лайливі слова, які використовують батьки в спілкуванні з ними. Ці факти красномовно свідчать тому, що багато дорослих, що стали батьками, в свої сім'ї привнесли той досвід спілкування з своїми дітьми, який був закладений в їх сім'ях і став для них традиційним. Спілкуючись з батьками учнів, у яких у вихованні дітей спостерігаються певні труднощі, переконуєшся в тому, що іноді батьки просто соромляться говорити дітям про свою любов. Про це не говорять батьки один одному, не говорять батьки дітям, - не говорять діти батькам — але ж без сім'я квітка на вікні не виросте! Посієш любов, тепло і ласку в дитячому віці, її пеститимеш і леліятимеш в підлітковому — збереш сповна в старості: вона повернеться до тебе турботою і увагою, терпінням і терпимістю дітей, що вже виросли. Любов необхідна дитині ще і для того, щоб він міг адекватно реагува-ти на ті вимоги, які до нього пред'являються в сім'ї. Якщо вимоги є, але любові дитина не відчуває, ці вимоги залишаться невиконаними. Дорослі люди іноді нарікають на вимоги, які ним пред'являє їх вищестояще начальство. Аналізуючи причини нарікань дорослих людей, часто приходиш до такого висновку: вони б не виникли, якби керівник пред'яв-ляв вимоги іншим тоном, шанобливо, по-людськи. Якщо дитина фізично і духовно відчуває батьківську любов і ласку, він не буде приймати вимоги батьків в багнети. Любов робить дітей щасливими, вона відповідає базовій фізіологічній і психологічній потребі, яка залишається незмінною на всьо-му протязі дорослішання дитини. Діти, з якими звертаються без любові, розвиваються неправильно, навіть якщо у всьому іншому вони виховані як треба. Батьківська любов повинна шукати в своїй дитині гідності, недоліки шукати не потрібне, вони, як правило, завжди на поверхні. При цьому ба-тьки повинні пам'ятати, що недоліки піддаються виправленню тільки тоді, коли це робиться без сарказму і іронії, знущання і звинувачень. Вони ви-правляються за наявності любові. Дуже значущим і важливим принципом в спілкуванні дітей і батьків є принцип доступності. Він особливо актуальний для сімей XXI ст. Під час психологічних консультацій багато батьків пояснюють проблеми у вихо-ванні власної дитини тим, що їм катастрофічно не вистачає часу на спілку-вання з дітьми, що вони, багато працюють і зайняті добуванням шматка хлібу. Бути доступним — це означає будь-якої хвилини знайти в собі сили відкласти все свої справи, свою роботу, щоб поспілкуватися з дитиною. У спілкуванні з дитиною іноді зволікання смерті подібно. Не можна відма-хуватися, не можна списувати на зайнятість, не можна переносити на «потім». Аналіз досліджень, присвячених проблемі батьківської доступності, говорить сам за себе. Що вчиться було запропоновано відповісти на питання про те, як часто вони проводять вихідний день з батьками. З 100 опитаних дітей лише 38 учнів сказали про те, що батьки відкладають убік все свої справи, щоб вихідний день провести з дітьми. На питання: «Хто з батьків найчастіше проводить свій вільний час з вами?» — 20% від числа опитаних учнів відповіли: «Мама і тато»; 25% — «Мама»; інші 55% що вчаться відповіли, що у батьків немає часу на сумісні ігри, забави і розваги. Дана статистика говорить сама за себе.

Якщо у дорослих немає часу на спілкування з власною дитиною сьогодні, то у того, у кого виросла дитина не буде часу на спілкування з батьками завтра. Якщо дитина в сім'ї має можливість достатньо часто спілкуватися з своїми батьками, то він вже з раннього дитинства розуміє власну потрібність і значущість.

Проте батьки повинні пам'ятати, що проводити час з власною дитиною — це не означає без кінця читати йому мораль або робити з ним уроки.

Бути доступним для дитини - це означає вчасно прочитати питання в його очах і відповісти на це питання, довірити дитині свої переживання і допомогти йому пережити його страждання, промовити і обговорити їх вчасно. Бути доступним — це означає, мати право на сумісний пошук іс-тини з своїм малюком. Коли дитина починає шукати істину в підворітті, однією з причин такого стану речей є батьківська недоступність і недотор-канність, байдужість до дитини і кінець кінцем — до самому себе. Одного разу один з моїх учнів так виразився про батьківську доступність: «Ми живемо з батьками в різних вимірюваннях, і тому не знаходимо часу один для одного». Тільки маючи в своєму батьківському арсеналі ухвалення, визнання, любов можна формувати у дитини такі якості, як відповідальність, самодисципліну, усвідомлену здібність до обмежень. Виховання відповідальності і самодисципліни. Величезне значення у вихованні дитини має формування у нього звички бути відповідальним. Чим раніше дитина почне проявляти відповідальність за свої вчинки і слова, тим більше шансів на те, що він зможе перетворитися на урівноважену і зрілу особу. Такі поняття, як відповідальність і обов'язковість, дітям не особливо властиві. При переліку своїх особових якостей багато учнів де-в'ятих класів ставлять відповідальність і обов'язковість на останнє і перед-останнє місце. На прояв дитиною вищеназваних якостей величезний вплив надають стиль поведінки батьків в сім'ї, їх здатність проявляти ці ж якості в буденному житті. Щодня батьки повинні демонструвати своїм дітям власний прояв відповідальності перед ними. Це не означає, що батьки повинні звітувати за кожен прожитий день або за свої вчинки, хоча демонструвати власний приклад помилок і проблемних ситуацій не так вже і погано. Мудрість відповідальності батьків полягає в тому, що завжди вони виконують те, що обіцяють дітям, а якщо з якоїсь причини цього не відбувається, во-ни знаходять в собі сміливість визнати своє невміння стримати обіцянку і намагаються виправити власні помилки. Не ставлячи це в провину своїй же дитині. Як часто діти чують: «Ось пристав ти до мене з цим походом!» І дитині вже не хочеться в похід, тому що він розуміє, що його прохання викликає у батьків роздратування і небажання виконувати ту або іншу обіцянку, дану, можливо, в пориві емоцій. Справжні батьки не бояться дитячої критики, справедливих зауважень власної дитини. Якщо щодня ба-тько обіцяє приходити додому тверезим, але цього не виконує, якщо мама обіцяє чомусь навчити, що уміє сама, але цього не робить, — це рано або пізно викличе протест дитини, і в що він виллється — важко передбачити. Відповідальна поведінка батьків дається непросто, вимагає витримки і во-льових зусиль, іноді ставить батьків в скрутне положення, але саме воно формує у дитини звичку бути відповідальним і дисциплінованим. Для дотримання дитиною відповідальності і формування у нього навиків самодисципліни необхідні певні умови. Однією з головних умов є на-явність у дитини в сім'ї певних обов'язків, які він повинен виконувати що-дня. При цьому батькам потрібно проявляти терпимість і терпіння. Якщо в обов'язок сина або дочки входить прибирання квартири або винесення сміття, означає, ніхто інший не повинен за них це робити. Безумовно, бу-вають різні ситуації, але, якщо дитина в доброму здоров'ї, але просто не хоче нічого робити, він повинен бути покараний і при цьому необхідно, щоб покарання сприймалося їм усвідомлено. Якщо у дитини з'явилася чужа іграшка, річ або гроші, то батьки повінні з'ясувати їх походження і дати можливість дитині самостійно повернути їх тій людині, у якої він їх узяв. При цьому дитина повинна вибачатися сама, пережити сором і приниження для того, щоб ніколи більше такого не здій-снювати. Місія батьків — навчити дитину брати відповідальність за свої вчинки на себе. Дуже часто помилковість поведінки батьків полягає в то-му, що вони прагнуть брати відповідальність за всі вчинки і провину ди-тини на себе, що прирікає їх на невдачі і проблеми у вихованні дітей. Ух-валення батьками відповідальності за вчинки власних дітей порочно вже тому, що не ставить дитину в ситуацію вибору, не учить дитину осмислювати свої дії, не дає можливості розпоряджатися власним життям. Виховувати у дитини відповідальність — це означає використовувати як метод виховання обмеження. Якщо батьки з раннього дитинства дитини не навчилися говорити йому слово «немає», то їх життя може перетворитися на нескінченну дорогу в пекло. У 1970 р. доктор Добсон видав книгу, яка зробила певний переворот в думках необізнаних батьків. «Допустимо карати своїх дітей, проявляючи при цьому любов і ніжні відчуття. Навчаючи дітей самодисципліні і відповідальній поведінці, необхідно вводити обмеження». Найстрашніша біда полягає в тому, що «зіпсована» дитина стане «зіпсованим» дорослим, який виховуватиме свою дитину по своєму образу і подібності. На превеликий жаль, сьогоднішнє покоління батьків більше, ніж коли б то не було раніше, страждає хворобою під назвою «байдужість» по відношенню до власних дітей. Недбалість у вихованні дітей часто обертається страшними трагедіями, уникнути які можна було б, пам'ятаючи про батьківську відпові-дальність. Одним з головних умінь батьків у вихованні відповідальності у власних дітях є твердість, уміння сказати дитині «немає». Дуже важливо, щоб уміння говорити «ні» було обопільним рішенням батьків. Немає нічого страшнішого в сімейному вихованні дітей, якщо один батько дозволяє, а інший — забороняє. Ще страшніше, якщо один з батьків разом з дитиною щось приховує від іншого батька, боячись його гніву. Потураючи дитині в його непристойних вчинках, приховуючи провину, ми сприяємо вседозволеності, створюємо умови для посилювання конфліктної ситуації, втрача-ємо залишки власного авторитету. Авторитет батьків — важлива складова успішності виховання дітей в сім'ї. Придбання авторитету в очах власної дитини — копітка праця батька і матері. Думка батьків про рідних і близьких, оточуючих людях, колегах, поведінка батьків в крузі сім'ї і поза ним, вчинки батьків, їх відношення до роботи і до сторонніх людей в буденному житті, відношення батьків один до одного — все це доданки батьківського авторитету. Батьківська автори-тетність не повинна залежати від певних ситуацій, які можуть вплинути на взаємини з дітьми. Наприклад, у батька неприємності на роботі, і він компенсує нервові витрати, контролюючи щоденник свого чаду, лаючи його при цьому точно так, як його самого лаяли на роботі. Авторитету і пошани з боку дитини цей факт йому не додасть, а недовір'я, неприязнь, образу за-лишить надовго. Авторитетність батьків в очах дитини — це перш за все бажання дитини говорити батькам правду, якої б гіркої для батька і матері во-на не була. Так будуть діти поступати в тому випадку, якщо батьки пояс-нять їм, що прожити життя, не здійснюючи помилок, неможливо. Авторитетні батьки не ставлять перед собою завдання покарати дитину, для них важливим є усвідомлення дитиною ступеня тяжесті довершеної провини по відношенню до інших людей і самому собі. Авторитетність батьків полягає не в тому, щоб підвищити голос, узяти в руки ремінь, кри-чати так, що не витримують барабанні перетинки, а в тому, щоб спокійно, без непотрібних істерик проаналізувати ситуацію і пред'явити дитині ви-моги так, щоб він зрозумів: про це говорять йому раз і назавжди. Авторитет батьків багато в чому залежить від того, наскільки вони самі уміють прощати і просити вибачення. Консультуючи батьків школярів, я часто ставлю питання: чи допускаєте ви можливість вибачитися у власної дитини? Лише декілька сімейних пар відповіли ствердно. У декількох сі-м'ях ствердно відповіли мами. Тата були застигнути зненацька. Такі питання їм не приходили в голову. Дитина ніколи не проситиме вибачення, якщо він не спостерігав подібного досвіду у власній сім'ї. Ще одна важлива якість батьків, які хочуть бути авторитетними в очах своїх дітей, — це відсутність боязні критики з боку своїх дітей. Міняється мир, діти XXI століття мають інші інформаційні можливості, багато уміють з того, чого не уміють їх батьки. Батьки, які хочуть збе-регти авторитет в очах своїх дітей, повинні теж вчитися у них. Яка музика цікава дитині, які музиканти і групи стали його кумирами, які книги він читає і чому вони йому цікаві, які мовні обороти він використовує і що вони означають, — це і багато що інше повинне цікавити батьків, що претендують на роль авторитетної особи для власної дитини. Авторитет не отримується автоматично з «придбанням» дитини. Він напрацьовується роками самовідданої батьківської праці, яка схожа на працю шахтаря. Щоденна праця, що часто приносить тяготи і страждання, може бути ви нагороджена рідко, але тим солодше для батька і матері ма-ленькі перемоги, досягнуті в результаті цього батьківського подвижницт-ва. Визнання власної дитини, ухвалення його, любов до нього, авторитет батьків в його очах, прояв відповідальності, доступність батьків власній дитині — поняття обернено пропорційні. Хотілося б, щоб перші батьківські збори в навчальному році класний керівник присвячував проблемі «бумеранга» у взаєминах дітей і батьків.

Для того, щоб дати зрозуміти батькам, яку довгострокову місію вони виконують, займаючись вихованням дітей, необхідно, щоб вони уважно пе-речитали наступні правила благополучного батька.

1. Ніж більше часу батьки проведуть з своєю дитиною в його дитинстві і юності, тим більше шансів у старезних батьків бачити дорослих дітей в батьківському будинку. Чим менше батьки використовуватимуть в спілкуванні з особистою дитиною загрози і покарання, тим більше вірогідність прийняття дорослими дітьми права на спо-кійну старість їх батьків.

2. Чим частіше батьки використовують у вихованні власних дітей докори і нагадування про дитячі непристойні вчинки, тим більше вірогідність того, що будь-яка неміч старезного батька буде відмічена і підкреслено продемонстрована дорослою дитиною.

3. Чим раніше батьки навчаться проявляти терпіння і терпимість по відношенню до дитини в дитинстві, тим більше шансів у постарівших батьків відчути по відношенню до себе прояви терпіння і терпи-мості від дорослих дітей.

4. Хамство і грубість дитинства практично завжди повертаються незатишною і скривдженою старістю, дуже сумною і дуже тужливою.

5. Чим більше батьки привертають своїх дітей до обговорення жит-тєво важливих питань сім'ї, етичних проблем, тим більше шансів у старезних батьків бути в гущавині подій життя своїх дорослих дітей.

6. Батьки, які хочуть мати дітей, повинні задати собі питання не тільки про те, яку дитину вони хочуть виростити, але і про те, якою вони уявляють собі свою старість.